У рубриці «Genesis Crew» ми публікуємо історії про співробітників Genesis з цікавими захопленнями та досвідом. Герой цієї статті — Кирило Богдан, сценарист відеороликів в AMO, який вечорами перетворюється на стендап-коміка київського клубу «Підпільний Стендап». У матеріалі він розповідає, як прийшов до найбільшої медіакомпанії України, коли треба «відбивати» жарти глядачів зі сцени та чому виступати в кальянних — це не погано.
Бонус: ексклюзивний жарт для блогу від Кирила. Читайте до кінця!
У мене технічний склад розуму, тому я завжди любив розбиратися в роботі механізмів. Коли навчався у 8 класі, мама інколи працювала вдома. Вона креслила системи опалення та вентиляцій, а ми з братом за цим спостерігали. Приблизно тоді мама навчила мене креслити — і я міг виконувати якусь роботу за неї. Мені подобалося, тож я вступив на бакалаврат до Полтавського політехнічного університету і здобув освіту за спеціальністю «Теплоенергетика».
Пізніше почав більше цікавитися роботою з текстом. Писав матеріали для стендапу, сценарії для виступів команди на «Лізі сміху», розумівся на основах драматургії — і цього було достатньо, щоб отримати роботу в компанії The Soul Publishing, яка видає низку популярних онлайн-ресурсів. Спочатку я придумував сюжети до мультфільмів, пізніше — до науково-популярних роликів для Facebook та YouTube. Писати історії з драматургією мені подобалося більше, ніж прості тексти до відео, однак згодом той проєкт згорнули. Саме тоді мені написала рекрутер Genesis. Я пройшов усі етапи відбору й отримав посаду сценариста в AMO.
Про роботу сценариста
Хороший сюжет нагадує механізм, де кожна деталь має бути на своєму місці, тож мені допомагає технічна освіта. Я пишу сценарії для короткометражних фільмів на соціальну тематику для глядачів переважно зі США. Наші відео часто стають вірусними — одну з короткометражок за моїм сценарієм подивилися 37 мільйонів людей. Загалом медіакомпанія AMO об’єднує декілька проєктів, зокрема, мультимедійну платформу AMO, мобільний застосунок AFTER 11 PM, проєкт в ніші здоров’я Uniwell, YouTube-канали OSSA та DramatizeMe, з яким я співпрацюю.
У нас в офісі є сценарна кімната — невелике приміщення з великим столом та дошкою. Тут ми «розганяємо» історії — «накидуємо» ідеї, придумуємо конфлікт, персонажів та сюжетні повороти. Потім обираємо п’ять ідей, розподіляємо їх між собою і пишемо повноцінні сценарії на 13-14 сторінок. Одну короткометражку створює велика команда: сценаристи, режисери, режисери монтажу, креативний продюсер та технічна команда — оператори, освітлювачі, звукорежисери.
Ми працюємо для іноземних глядачів, але зануритись у контекст не складно: майже вся популярна світова культура походить зі США. Важливі деталі: якщо за сюжетом конфлікт вирішується через суд, ми вивчаємо, як працює американський суд. Часом зачіпаємо складні теми, такі як расизм, сексизм, права мігрантів. Глядачі по всьому світу полюбляють історії з мораллю, коли позитивні герої отримують нагороду, а негативні — покарання.
У професії сценариста розвиваюся двома шляхами: пишу тексти й дивлюся фільми. Найбільш цінне — писати й показувати, що написав, більш досвідченим колегам та аналізувати разом з ними помилки. Також варто дивитися хороше кіно і намагатися розібратись, як воно створене. Тут я вчуся у колег: вони закінчили Київський національний університет імені Івана Карпенка-Карого, знають всіх режисерів та орієнтуються у ключових творах. Чогось навчитися можна здебільшого на старих фільмах, адже останнім часом студії випускають лише комерційні розважальні стрічки.
Час від часу я читаю книги зі сценарної майстерності. Ось декілька класичних:
«Історія на мільйон доларів. Майстер-клас для сценаристів, письменників і не тільки» Роберта Маккі;
«Діалог. Мистецтво слова для письменників, сценаристів і драматургів» цього ж автора;
«Подорож письменника. Міфологічні структури в літературі й кіно» Крістофера Воглера;
«Анатомія історії. 22 кроки до створення успішного сценарію» Джона Трубі.
Сюжети творів кіно й літератури переважно побудовані за одними принципами. У спрощеному вигляді ці принципи утворюють класичну триактну структуру. Сюжет та основний конфлікт розподіляються між трьома частинами твору — зав’язка, розвиток сюжетної лінії та розв’язка. У кожного акту — свої завдання, виконуючи які, можна швидко придумати історію. Оригінальність, художні деталі та інші надбудови залежать від фантазії сценариста, однак основа здебільшого однакова.
Про початок у стендапі
Про стендап я дізнався на другому курсі університету під час гастролей з КВК. Познайомився з коміком, який саме їхав виступати, і зацікавився сам. Через два тижні купив квиток до Харкова (аж за 14 гривень) і поїхав на свій перший виступ — у Полтаві зразка 2017 року не було ні відкритих мікрофонів, ні спільноти коміків. Перед першим виходом на сцену дуже хвилювався, однак аудиторія сміялася з моїх жартів, і я посів друге місце. Мені дали сертифікат на 200 гривень у тому закладі, де відбувся відкритий мікрофон. На ці гроші я пригостив знайомих пивом, а собі купив бургер із гусячим м’ясом. Однак уже не встигав його з’їсти, бо поспішав на потяг до Полтави.
Я зрозумів, що стендап — це моє, тож почав писати свій матеріал і щотижня їздив до Харкова. Приблизно за рік ми об’єдналися з коміками інших міст і почали гастролювати: їздили до Сум, Полтави, Харкова, Чернігова та Києва. Це був час росту: виступи у кальянних та занедбаних барах загартовували до неможливості. Але заробляв небагато — добре, якщо можна було хоча б покрити дорогу. Ніщо так не стимулює писати, як усвідомлення того, що стендап — єдине джерело доходу. Оскільки я хотів і надалі розвиватися у цьому напрямі, вступив на магістратуру до КПІ та переїхав. Київ дає найбільше можливостей для стендап-коміка. Тут я ще більше «прокачався» і згодом приєднався до клубу «Підпільний Стендап».
Про реалії стендап-коміка
Відкриті мікрофони — це безкоштовні концерти у невеликих клубах чи барах, де коміки перевіряють жарти. Будь-хто може записатися на виступ і отримати від 3 хвилин на сцені. Можна прийти з «сирим», не дуже смішним матеріалом — open-mic дає свободу розповісти все, що завгодно, удосконалити невдалі жарти та відловити дійсно смішні. Відточений матеріал розповідають уже на платних концертах. Перевірки й платні вечірки — це рівноцінні частини професії, тому без провалів та несмішних жартів ніяк. Я вже навіть не хвилююся перед виходом на сцену, адже з часом почав ставитись до стендапу, як до роботи.
Вдалий виступ — найчастіше результат досвіду. Легко бути смішним у компанії друзів, однак на сцені усі слова зникають. Коли я тільки починав, у досвідчених коміків була одна порада: більше писати й частіше виступати. Тоді я думав, що це просто стьоб, а зараз раджу початківцям те саме. Ти пишеш 5 хвилин матеріалу, повністю з ним провалюєшся на відкритому мікрофоні, пишеш нові жарти, виступаєш ще і ще. Після цього з десятка жартів залишається три — і це вже успіх.
Деякі колеги захоплюються стендапом, тож періодично ми обговорюємо нові «сольники» на Netflix. Також я іноді перевіряю на колегах новий матеріал, переважно на офісній кухні. Буває, пишу матеріал — і сміюся сам. Це теж спосіб перевірки й хороший показник, хоча інші дивляться на мене в цей час, як на божевільного.
Матеріал стендап-коміка — це не залізобетонний текст. Тому якщо біт не працює тут і зараз — я замінюю його сильнішим, розрулюю ситуацію імпровізацією або щиро розмовляю з публікою. Якщо все добре — можу розповісти ще не перевірений матеріал, посилити жарт або навпаки — протестувати той, що не спрацював раніше.
Одного разу під час виступу мене постійно перебивав дуже нетверезий чоловік. Висміяти глядачів, які вигукують нісенітниці, ніколи не проблема. Я добре відбивав його коментарі, однак у певний момент він вдало пожартував і зал засміявся. Я запропонував цьому глядачу виступити просто на сцені, сподіваючись на провал. Сам пішов у зал, сів на його місце і вже придумав, як саме буду заважати.
Перше, що сказав цей чоловік на сцені — «Я приїхав із Білорусі» (це було під час протестів, викликаних результатами виборів у країні — ред.). У залі — аплодисменти й підтримка. А я сиджу і розумію, що після такого зізнання вже нічого не зможу вигукнути. Він розповів зовсім простий жарт про тещу й аудиторії сподобалось. Повертаючись на сцену, я разів зо три віджартувався про те, що з’їв його їжу та випив пиво. Було не дуже смішно, тому я змінив тактику — прямо сказав, що хочу повернути довіру залу. Розказав один із сильних жартів — і решта виступу минула успішно.
Є теорія, що профдеформація коміків — це вміння потрапляти у курйозні ситуації. Я думаю, що в такі ситуації потрапляють усі, просто коміки можуть перетворити це на новий матеріал. Інколи слухаю, як інші жартують над тими чи іншими подіями, і думаю: «Вау. Я нізащо б не побачив тут смішне».
Ексклюзивний жарт від Кирила для блогу Genesis:
Купив собі iPhone 11. Це перший телефон, який я можу розблокувати своїм обличчям. Щоправда, іноді він надсилає мені повідомлення «Зроби лице простішим». До цього у мене був Meizu, він надсилав повідомлення «Все ще налагодиться, братан», — Кирило Богдан, сценарист відеороликів в AMO.
